ПРОБЛИСКИ

     "Писати... про видатних людей дуже важко, зауважила якось Наталя Левицька - Холодна. Кожна така людина має в собі не одну, а може й кілька істот, які часом живуть побіч себе в мирі й злагоді, а часом бунтуються і не раз цілковито міняють духовне обличчя людини".

     Істоти, які жили в Уласові Самчукові, були навіть правно уконституйовані, принаймні дві з них. Маємо на увазі те, що він цілком офіційно мав впродовж життя два прізвища - Самчук і Данильчук. Так, матричний запис про народження у церковній книзі зроблений на прізвище Самчук , а вже паспорт громадянина Канади 1975 року виписаний на Данильчука.

     Народився Улас Самчук у Дермані на Волині 20 (7) лютого 1905 р. у селянській сім'ї. Село відоме своїм православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Дем'яна Наливайка, Мелетія Смотрицького, котрий тут помер і похований. На початку XVII ст. при монастирі виникли друкарня і школа, від яких нитка культурної традиції заснувалась до XX ст., привівши в українську літературу прозаїка Уласа Самчука і перекладача Бориса Тена. Як зауважив би на це теоретик мистецтва Михайло Бахтін, Дермань Дем'яна Наливайка та Мелетія Смотрицького, який зріс з "діалогу культур" грецької, латинської, руської, вів своєрідний "діалог віків" із Дерманем Бориса Тена і Уласа Самчука.

     Батько Уласа - Олексій Антонович Самчук - мав від двох шлюбів п'ятеро дітей (сам Улас був серед них середульшим).

     Своє навчання хлопець розпочав уже в Тилявці Кременецького повіту, куди сім'я, у пошуках "за землю", переїхала у 1913 р. Цікаво, що ні цієї початкової школи, ні вище початкової у Дермані, ні української гімназії в Крем'янці, ні вищих шкіл - Бреславльського та Українського Вільного у Празі університетів - він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили світова війна і польська окупація, тоді - арешт і покликання до польського війська, нарешті - "запосілось писання", з яким Улас Самчук дав собі волю аж у Німеччині і Чехії.

     Його перші літературні вправи, однак, розпочались ще у Крем'янецькій гімназії, де Самчук редагував рукописні журнали "Юнацтво" і "Хвиля". Саме в "Юнацтві" за 16 лютого 1922 р. Самчук помістив вірш "Не любити не можу свою я країну..." з "декларативною, але й симптоматичною", на думку Романа Гром'яка, назвою. Тоді ж Улас Самчук взяв собі перші літературні псевдоніми - В.Данильчук і В.Перебендя.

     Доречно буде перерахувати всі розшифровані поки що псевдоніми і криптоніми, якими він користувався, переважно у своїй публіцистиці 1930-х - 40-х років: Володко Іван, Волинянка Ольга. Кай, Ф. Грак; У.С., М.П.. П.Б., Б.П., В.Р.. М.К., Ф.Н. Слово конспіративний проситься тут в лапки, але з-за нього визирає інша істота, чи іпостась У.Самчука - громадсько-політична, диктуючи нам інші правила пунктуації.

     Першим опублікованим твором Уласа Самчука стало оповідання "На старих стежках", вміщене у восьмому числі варшавського журналу "Наша бесіда" за 1926 р. Ще у 1924р. він зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці, та зумовлена вона була прагненням до особистої самореалізації, бажанням "стати письменником", яке, на думку 19-річного У.Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві. Однак намагання трактувати факт його дезертирства у 1927 р. з польського війська до Німеччини виключно як кримінальний, можна, на нашу думку, лише проігнорувавши ряд інших фактів.

     Так, у 1925-1926 рр. у Дермані Самчук зорганізував школу "українського національного танку", кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах Василя Авраменка. Але головною школою змужніння юнака стала кременецька "Просвіта". До членства в ній він вступив 30 серпня 1923 р., опинившись під впливом таких політиків, як провідні діячі УНДО сенатор Сейму Михайло Черкавський, посол сейму Борис Козубський, заступник голови УРП, посол сейму Семен Жук та ін.

     Набутий "просвітянський" досвід виявив для У.Самчука також інший бік української справи, що вимагала вирішення радикальнішого ніж це могли дати легальні засоби у міжвоєнній Польщі. "А тому я йшов на захід, бо наша домашня розв'язка питання мене ніяк не переконувала", - свій життєвий рубікон Самчук переходив з виразним усвідомленням власного вибору і власного покликання.

ВЕЛИКИЙ ПОХІД

     Можемо здогадуватись про світоглядні метаморфози у свідомості Самчука. коли він потрапив до Європи. Хоча чому тільки здогадуватись? "У Німеччині я вперше пізнав, як виглядають культурні люди, - виявнює для нас Самчук, принагідно додаючи. - І, здасться, коли б я там лишився, я мав би нагоду пізнати і культурне життя".

     Українська еміграційна література втратила б одну із ключових своїх постатей. Мистецька субстанція неминуче мусить живитись соками відповідного, органічного для неї середовища. До сотні можливих спростувань цього твердження можна додати своє сто перше, але з ремаркою: така закоріненість неминуча, коли митець свідомо ставить власний талант на службу своєму народові, нації. У міжвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище. Зате воно існувало в Празі - і шлях молодого прозаїка виснувався туди.

     Бойтен і Бреслав стали для Уласа Самчука своєрідним плацдармом у велику літературу. Звідти він надіслав до "Літературно-наукового вісника" свої перші "новели", там виникли задуми більших романів. У спогадах "Мій Бреслав" Самчук пізніше зауважив, що саме у цьому німецькому містечку "в моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилоньовались контури майбутньої Волині". Першу опубліковану "Літературно-науковим вісником" новелу "Образа" автор присвятив Германові Блюме, у сім'ї якого мешкав і з яким студіював в університеті.

     Українська Прага 1920-х - 30-х рр. жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. Окрім Українського вільного університету, в якому довелось навчатись Уласові, там діяли Український вищий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова. Українська студія пластичного мистецтва й Українське історико-філологічне товариство, відбувались Українські наукові з'їзди, неподалік, у Подєбрадах, працювала Українська господарська академія. До безпосереднього оточення, яке творило "його Прагу", У.Самчук зараховує Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, як також Степана Смаль-Стоцького ("мій добрий, батьківський друг, учитель і добродій"), Дмитра Дорошенка. Миколу Галагана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухина, Микиту Шаповала. Валентина і Лідію Садовських. Русових, Яковлевих, Мідних, Битинських, Слюсаренків, Щербаківських. Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольґерта Бочковського.

     Саме Прага сформувала літературне обличчя Самчука і дала йому літературну славу. Саме тут він написав найрезонансніші свої літературні твори - "Волинь", "Марія", "Кулак". "Гори говорять!", які у 1930-х 40-х рр. формували національну свідомість цілого покоління західноукраїнської (і не тільки західноукраїнської) молоді.

     Прага привела Самчука у велику літературу. Прага привела його й у велику політику. Політичне народження Уласа Самчука було опосередковане співпрацею з національними виданнями. Маємо на увазі не стільки "Літературно-науковий вісник" (з 1933 р. - "Вісник") та "Самостійну думку", як нелегальні революційно - пропагандиські журнали УВО-ОУН "Сурма" і "Український націоналіст", де, як співробітник, від 1931 до 1935 р. Самчук помістив 25 політичних "фейлетонів". Частина цих друкованих без підпису матеріалів (зокрема з циклу "Месники") була у 1932 р. видана пропагандивним відділом УВО окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка. Другий славетний твір письменника довоєнного часу — роман «Марія». Написано за свіжими слідами жахливих подій, якими завершувалася в Україні перша третина XX століття, — голоду 1933 року. Письменник слухав оповіді біженців з Радянської України, читав тривожні повідомлення преси. Але щоб відтворити такі страшні, моторошні сюжети в романі, треба було шекспірівської сили таланту. Улас Самчук узявся до такої праці і створив справжній шедевр, його роман «Марія» з'явився того ж таки 1933 року, став найпершим правдивим твором про штучний голод небаченого розмаху. Твір написано було настільки сильно, що читачі вважали автора очевидцем подій, а роман — документальним твором. Додамо з висоти часу, що і дотепер він залишився одним із найсильніших творів на цю тему в українській та світовій літературі.

     У 1937 р., за ініціативою Є.Коновальця. була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів па чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ - Секція мистецтв, письменників і журналістів, де головував Самчук. Культурна референтура ПУНу невдовзі зіграла роль одного з головних рушіїв у проголошенні незалежності Карпатської України, розгорнувши на тих теренах "широко закроєну акцію пропаганди" (вислів Уласа Самчука). Сам він у 1938-1939 рр. на Закарпатті, а тоді у 1940-1941 рр. в Чехії. Німеччині, Польщі, об'їздив з виступами десятки, якщо не сотні українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій. З осені 1938 до весни 1939 р. Самчук посідав місце референта пропаганди УНО в Хусті, будучи одночасно "звітодавцем командування Карпатської Січі" до нью-йоркської "Свободи" і паризького "Українського слова".

     Сказаного досить, щоб переконатись, що "політична штука" полонила Самчука у той час всерйоз. Але чи надовго? І як же література?

     Доречним є слова Валерія Шевчука: "Мистецтво й політика, хоч як часто переплітаються, перебувають насправді одне до одного в антагонізмі. Там, де до мистецтва домішується політика, починається його поступовий занепад... Справжнє мистецтво завжди мусить витримувати щодо політики певну дистанцію, не повинно її підпускати до себе надто близько". І як би не втішався Самчук думкою про неперехідну вартість набутих у гострих життєвих перипетіях вражень для своєї майбутньої творчості, його Муза мовчала.

     Що ж до політики - то Самчукова голгофа була ще попереду.

СЕРЕД ВОЄННИХ ЛАСТІВОК

     Влітку 1941 р. Улас Самчук, як член однієї з похідних груп ОУН Мельника. опинився на Україні, спочатку коротко у Львові, тоді - вже надовго, у Рівному, яке стало "столицею" райхскомісаріату. Так, від вересня 1941 до березня 1942 р. він редагував газету "Волинь", згодом працював у ДНБ - Німецькому пресовому бюро, З Рівного об'їздив значну частину України - Київ, Харків, Полтаву, Кременчук, не кажучи вже про Волинь. У березні 1942 р. Самчука заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром його випустили на волю. За час редакторської і журналістської праці впродовж 1941-1943 рр. опублікував понад 100 різноманітних матеріалів, серед яких передовіші, нариси, огляди, рецензії, репортажі, критика та ін. Вони поширювались в Україні через місцеві видання і мали значний резонанс. Рівне Самчук залишив у листопаді 1943 р. і, після піврічного побуту у Городку під Львовом, вже вдруге рятувався Німеччиною, тільки цього разу не від польської влади, а від радянської.

     Ця чергова "політична одіссея" дає поживу для багатьох розважань. Особливо крізь фокус тієї ж політики - загальноєвропейської чи внутріукраїнської. Однак для розуміння внутрішньої еволюції творчої особистості Самчука суто політологічний аналіз надається мало. Після всіх запитань-відповідей: чому (чи для чого) з німцями, а не з аліянтами; чому з мельниківцями, а не з бандерівцями; чому Рівне, а не Київ чи Львів; чому праця в ДНБ, а не в УПА або УНРА і т.д., і т.п. - залишається без відповіді головне: чому Самчук, котрий як ніхто хапав "фактуру життя", глибинно його відчував, Самчук, який виразно усвідомлював на що йде, повертаючись в Україну разом з нацистами, у перемогу яких до того ж не вірив (читайте його щоденники і нотатки з передвоєнного часу!), Самчук, який аж ніяк не належав, з іншого боку, до "лицарів абсурду", що сам не раз виразно вияснював, чому цей мудрий і обережний Самчук все ж таки обрав шлях на голгофу політичної, а з нею, в очах багатьох, і людської неслави та дискредитації?

     Тим більше, щоб уникнути майбутніх звинувачень у колабораціонізмі, ніхто не вимагав від нього зраджувати свої переконання. Можна було просто віддатись, чи зробити вигляд, що віддаєшся, літературній праці десь на території Німеччини чи генерал-губернаторства (організаційним членством Самчук не був зв'язаний і зобов'язаний перед жодною політичною силою). Він це відкинув, пішовши за первісним покликом свого національного і мистецького "Я".

     Маємо наважитись тут на крамольну думку, що не так сподівання в'їзду до Києва "на білому коні" переможця, як невмолимий творчий імператив штовхав Самчука на цей крок. За своїм творчим методом він був письменником, Муза якого потребувала систематичних життєвих, до того ж гострих, вражень, повнокровної життєвої стихії, а не академічного усамітнення зі своєю творчою уявою. Але цей життєвий Молох бере найжорстокішу плату - спалює талант. Інший Молох - війни, брутально несправедливої щодо України, забрав у Самчука на піввіку ще й добре ім'я на своїй батьківщині.

КНУТ ГАМСУН. Паралель.

     Кнут Гамсун - норвезький письменник. Систематичної освіти не отримав, по суті залишившись самоуком. Як багато самоуків, він найкращою школою вважав саме життя. Єдиний вихід свого часу (1882р.), коли Норвегія знаходилась у склад Швеції, побачив для себе в еміграції до Америки. Там, зблизившись з інтелігентськими колами норвезької еміграції, значно поповнив свою освіту і підвищив культуру. У літературу увійшов романом "Голод", багато в чому автобіографічному. Вів життя професійного письменника. Виступив за повну незалежність Норвегії і ліквідацію її унії із Швецією, нав'язаної силою зброї (розірвана у 1905 р.). Автор двох трилогій, багатьох романів і повістей. Оспівав працю землероба у романі "Соки землі", за який у 1920 р. отримав Нобелівську премію. Для Кнута Гамсуна селянство з його патріархальними традиціями, організаційним зв'язком із землею, рідним Грунтом було основним фактором соціальної стабільності, гарантом національної самобутності норвезької культури, джерелом духовного здоров 'я нації. Давня неприязнь до Америки й Англії та симпатії до Німеччини зумовили його співпрацю з окупантами у роки Другої світової війни. Після звільнення Норвегії його судили (суд був акцією радше морального характеру) та довго обстежували у психіатричній клініці, дозволивши, зрештою, повернутись до попередніх занять.

     На відміну від свого "літературного двійника" Кнута Гамсуна, таврованого радянським літературознавством як "реакційного політика", але й пошанованого як "великого письменника", Самчук на таке розраховувати не міг. І, як не парадоксально, виною тут була не стільки політика, скільки література, бо саме в цій іпостасі він становив для комуністичної системи найбільшу загрозу.

     "Ідеологічні набої", якими розстрілювали Самчука, і не тільки його, Юрій Мельничук, Дмитро Цмокаленко та інші радянські публіцисти:

     Текст Самчуків.

     "... Улас Самчук не міг по відчувати тієї неприязні і ворожості, які визрівали і щораз гостріше проявлялися по відношенню до німецько-фашистських окупантів і українських буржуазних націоналістів. Щораз більше ставало яскравих ознак того, що господарюванню зайд на українській землі надходить кінець. А разом з цим наближається кінець і Самчуковому непрошеному гостюванню. Тому він посилено подорожував.

     Не будемо дріб'язковими і залишимо нез'ясованим питання, чи їздив він щоразу за завданням гестапо і які доручення виколупав. Хоча це. скажемо відверто, для Самчука мало практичне значення. Він завжди умів поєднати свої творчі справи з інтересами німецьких фашистів.

     Якось влітку 1942 року Самчук заїхав у волинське село Ссргіївку. Була неділя, і він пішов до церкви, але присутні там богомольці насторожено зустріли появу невідомого пана. Ніяково почував себе Самчук (сам признається в цьому у своїх дорожніх записах) і після богослуження. Люди виходили з церкви і зупинялися осторонь, перепитувалися, діти вказували на нього пальцями, але ніхто не вітав, не виголошував промов, не запрошував на хліб-сіль. Не допомогло й те, що Самчукові супутники розшукали учителів, звернулися до попа, декого з селян та роз'яснили, що до них приїхав сам пан редактор фашистської газети "Волинь". Але люди знали, які матеріали друкує "Волинь", якою мерзотною роботою вона займається, і не виявили бажання заводити знайомство з її редактором. Хтось з учителів послав дітей за квітами, щоб вручити їх непрошеному гостеві і таким чином мирно розстатися з ним, не викликаючи його гніву. Але діти як пішли, то тільки їх коло церкви й бачили. Так і не дочекався Улас квітів. Тим часом хтось здогадався повідомити про прибуття важної фашистської особи пана Баєра, очевидно, німецького колоніста, який мав у Сергіївні своє велике господарство, експлуатував селян і розводив рибу. Баєр запросив Самчука на частування і цим врятував чи, вірніше, нейтралізував ситуацію, яка вже викликала у Самчука кипіння скаженого гніву.

     Самчук оглянув взірцеве Баєрове господарство. І їв те, що подавали, пив те, що наливали, і слухав те, що говорили. Але у своїй статті "Село і серце відпочине" (в цій назві треба відчути протиставлення села відпочинкові серця. Значить його серце відпочивало у Баєра, а село і непривітні селяни, то біс з ними, мовляв, не перший раз з цим зустрічаюсь) Самчук не захотів знайомити читача з усіма виголошеними за баєрівським столом промовами. Чи не тому, можливо, що виголошувалися вони не українською мовою, чи, може, їх зовсім не було - не знати [...]

     Від Баєра Самчук виїхав завидна. Він не довіряв волинським селам і їх мешканцям, та ще у нічну пору".

     Коментарі його опонентів

     "Село, де серце відпочине... Як можна говорити такі слова? Тепер, у війну... А все-таки можна і хочеться їх, ті слова говорити, бо їх же одного разу сказав сам наці могутній всевладний селянський король - великий Шевченко ...

     Належу до тих, що ніколи не були насичені селом. Належу до тих, що де б вони не були - у Берліні, Парижі, Римі - скрізь і завади так чи інакше згадали про наше село. Його барви, його стиль, його звук і його запах... І нарешті все таки найцінніше, що воно має, - його людину.

     Напружено і радісно ідеться на села. На цей раз відвідую зовсім чуже і не знайоме село Посягву. (Посягва - адміністративно належить до Сергіївки). По нас прийшла підвода. Добрячий пан Михайло дбайливо намостив воза. Сідаємо і, коли сонце хилилося до "вечірнього пругу", їдемо [...].

     Приїжджаємо на хутір [...]. Господар Іван зустрічає нас [...].

     На другий день рано йдемо до церкви [...]. Довга і урочиста служба у старій дерев'яній церкві [...].

     Вийшовши з церкви, ніхто і не думає розходитись. Ось гуртуються всі на травинку. Шкільні діти, дівчатка у барвистих одягах, старші люди, учителі. Що це буде?

     До мене підходять і зазначають, що тут шкільна дітвора хоче мене привітати і піднести квіти. Не знають, як це зробити!

     О милі, милі Посягвічани і Сергіївні. Це для мене несподіванка, бо не йшов я до вас, щоб ви мене вітали... Але мені до болю радісно, що ви це робите. Не задля мене... мене тішить, що ви знаєте "свого письменника", що ви його читали і що ви його розуміли. Це мене тішить. І тому якраз цінне ваше дороге привітання. Ті дітки, які з таким острахом, з тими зворушливими сльозами у ясних, милих оченятах, з тими віршиками і квітами... Ніколи, ніколи не забуду вас... І вас, пане учителю, диригенте Сергіївської Просвіти, Вас, мила пані учителько, і вас, всіх, всіх громадян... Це все є те, що в цей час війни каже нам "село, де серце відпочине"...Дякую вам великим, щирим українським Спаси-Біг.

     Обід у пана Баєра. Милий, чудовий чоловік з ще чудовішими думками. "Ніхто нам не поможе, як не поможемо самі собі..."

     І дійсно. Одні його рибні ставки. Там безліч чудових риб... І все то викопано власними руками [...].

     Як хочеться міцно і щиро стиснути ту працьовиту мозолясту чорну руку [...].

     Пане Баєрс. Дякую Вам.

     Міцно, щиро і вічно дякую. За ваші недоспані в праці ночі, за ваші ставки, за ваш садок. Ви пригадали і підтвердили мені ще раз, що на нашій землі не вимерли, а живуть Матвії Довбенки. Ви знаєте його з моєї "Волині"!

     "життя іде, і все без коректур" - МУР

     У черговий раз поборена, майже зневірена звинувачена у всіх смертних гріхах українська міжвоєнна політична еміграція опинилась у 1948 р. в таборах "Ді-пі". Більш ніж реальна загроза фізичного знищення повинна, здавалось, була її об'єднати, але всі свої поділи вона принесла із собою. Єдине, що зросла чисельно, за рахунок нових вигнанців, головним чином зі Сходу України.

     Саме українські митці, піднявшись над суєтою і фатумом "діпівських" буднів, звели в обороні українського духу своє слово, свій МУР - Мистецький український рух. І головою його став Улас Самчук..?

     МУР засновано 1945 р. у м. Фюрті (Німеччина).

     Зауважимо, що Самчук не належав до ініціативної групи, яка стояла біля його витоків. На роль голови Самчука "намовили" вже пізніше. "Раціоналізацією цього, - пише Ю.Шевельов, який якраз і був тим, хто перевів всю головну організаційну працю щодо створення МУРу, - ...було міркування, що... старі емігранти і галичани мали б більше довір'я до МУРу, коли на чолі його стоятиме не - "совєт".

     Життєвий, мистецький, політичний шлях Уласа Самчука послідовно і незворотно наближав його до тієї ролі, яку він зіграв у МУРі.

     До списку МУРу, за версією Самчука, належали (хоч і не всі були його членами): Антонович Марко, Багряний Іван, Бабій Олесь, Барка Василь, Веретенченко Олекса, Гарасевич Андрій, Гриневичова Катря, Грицай Остап, Гординський Святослав, Гуменна Докія, Державин Володимир, Домонтович Віктор (Петров), Лесич Вадим, Дудко Федір, Гак Анатоль, Білецький Леонід, Кибалюк Неофіт, Клен Юрій, Коваленко Людмила (Івченко), Косач Юрій, Костецький Ігор, Коломиєць Авенір, Кравців Богдан, Купчинський Роман, Самчук Улас, Сацюк Олексій, Славутич Яр, Смотрич Олесь, Журба Галина, Лавриненко Юрій (Дивиич), Лащенко Галина, Лащенко Олег, Левицький Василь (Софронів), Лиман Леонід, Лівицька-Холодна Наталія, Луців Лука, Лятуринська Оксана, Єндик Ростислав, Майстренко Іван, Манило Іван, Маланюк Євген, Мелешко Фотій, Мосендз Леонід, Мухин Михайло, Олександрів Борис, Орест Михайло (Зеров), Осьмачка Тодось Онуфрієнко Василь, Парфанович Софія, Подоляк Борис (Костюк Григорій), Павлів Остап, Полтава Леонід, Порський Володимир (Міяковський), Петрина Павло, Риндик Степан, Русальський Володимир, Стефанович Олекса, Степаненко Микола, Стефаник Юрій, Ситник Михайло, Феденко Панас, Чапленко Василь, Черінь Ганна, Шиян Володимир, шерех Юрій (Шевельов), Щербина Никифор, Шлимкевич Микола. Разом виходить 67 імен, ЮрійШерех в "Енциклопедії Українознавства" подає іншу цифру – 61.

     Прагнучи виразити і проголосити ідейно-художню платформу МУРу, Самчук висунув заклик до творення "великої літератури", "великого стилю". Чому? Для чого? Що це, зрештою, означало? Стосовно власне літературної творчості Самчук настоював на концепції створення героя "шекспірівського" типу, який мав бути пристрасним, сильним і діяти у "великій напруженій атмосфері страшних почувань". Проте Самчук не був би Самчуком, з огляду на власну біографію і природу його творчості, якби тільки на цьому й зупинився.

     "Народ, що постає, що виростає із свого зародку, що цілком свідомо означає своє постання, як воскресіння з мертвих, - заявив він у своїй промові 16 березня 1947 р. на другому з'їзді МУРу, - такий народ потребує і постійно вимагає духових провідників такого порядку, що обіймали б суть справи в її цілому, а не обмежились на якій одній ділянці. Коли маємо на увазі політичний провід і коли бачимо при тому яловість думки, це тільки доказ, що такого роду людина не в стані дати раду з цілим комплексом понять і визначень і на допомогу їй має прийти людина творчого заложення. І такою людиною є митець. Поет, письменник, художник, артист, філософ". Григорій Штонь до Самчукового переліку додає політика, "який користується формою мистецького вислову", резюмуючи: "Є чимало підстав вважати, що одним із таких політиків, коли не був, то намагався бути у своєму письмі і мисленні У.Самчук". Це сказано із засторогою і ніби ставиться Самчукові на карб. Але в тому, на нашу думку, і полягав його феномен: Самчука-письменника, який вперто намагався за допомогою мистецьких засобів досягти певних політичних цілей, і Самчука - політика, який широко користав у політичній боротьбі зі свого мистецького інструментарію. Попри вже відоме тобі застереження Валерія Шевчука.

     До того ж у мурівські часи Самчукова світоглядна еволюція сягнула "проблеми синтези", як назвав він свій виступ на першому з'їзді журналістів. "Потребуємо думати, як демократ, як аристократ, як революціонер, як консерватист, як соціаліст, як націоналіст одночасно",- пропонував власний рецепт вирішення проблеми ідеології українського державотворення Самчук. Услід він толерантно переводив цю настановну в життя, як голова МУРу. Відомий Юрій Шерех (Шевельов), каже; "У МУРі я був, так би мовити, прем'єр-міністром, на якого сипалися вдари опозицій різного забарвлення, він - верховним суддею, президентом. Він усіх вислуховував, витирав сльози кожному, хто вважав себе за скривдженого [...] Він міг бути приязним із кожною творчою (й навіть не творчою) людиною, бо він був справді генерал. Генерал Олексійович, як його жартома називали.

     Таким пін був, І таким я його бачив. Такої людини до болю потребував МУР, і такою людиною він був. Але це була поверхня. Тільки пізніше я зрозумів - і це було для мене несподіванкою, - що він справді був душею МУРу. Краще, ніж я тоді, він зрозумів роль і завдання МУРу: творити справжню єдність з елементів, що виникли внаслідок тих історичних умов, в яких задихалася, борсалася й змагалася розірвана на шматки українська культура [...].

     О, багато в чому, попри брак ерудиції та спрощеність своєї літературної програми, він був чутливим і розумнішим від більшості з нас. Він аж ніяк не був підставною фігурою, він справді був ніби створений для своєї "посади" в МУРі, як вона була ніби створена для нього. Якщо назвати МУР ідеологічною міні-державою, він міг з повним правом повторити слова короля Франції "Держава - це я". Чим далі я відходжу від років МУРу, тим більше я бачу цю його роль.

     Тому за формальну дату кінця МУРу можна вважати 12 липня 1948 року, коли Самчука прийнято до еміграції до Канади і він відійшов від ведення МУРівських справ".

     Мистецька субстанція зростає не як декоративна, старанно впорядкована алея, а ніби первісний праліс, з його непролазними хащами, але й могутніми кронами. Зважаючи на всі чинники, як внутрішнього, так і зовнішнього порядку, з-під пера Самчука у той час об'єктивно не міг вийти твір високої мистецької вартості. Але саме тоді такий твір був таки написаний і надрукований. Раїса Мовчан вважає, що Самчуків "Морозів хутір" у загальній еволюції прозаїка "уособлює найвищий злет його таланту, своєрідний апофеоз, після якого Улас Самчук вже не мав такої вибухової експресивної енергії думки, підсвідомого чуття митця, що в міцний вузол знову гармонійно поєднала б цілий комплекс різноманітних чуттевих і метафізичних проблем української людини". Можливо, хтось із критиків оцінить (та й уже оцінював) цей твір інакше. Як би там не було, але нотатки самого автора досить рельєфно вияснюють, скільки титанічних творчих зусиль він йому коштував. Чи це були тільки рештки його творчої енергії?

НА ТВЕРДІЙ ЗЕМЛІ

     Здавалось, що в умовах Канади Самчук отримав, нарешті, можливість повністю віддатись своєму літературному ремеслу. Але.,. Його Музу, живив життєвий неспокій, свіжі враження. Оселившись у Торонто, Самчук мандрує Америкою і Європою, знайомиться, зустрічається з сотнями людей, виголошу десятки рефератів, дописує як політичний оглядач до "Свободи" і як публіцист до інших еміграційних видань, жваво цікавиться подіями в Україні і СРСР. гостро полемізуючи з радянською пропагандою, неодноразово береться до популяризації своєї "синтетичної концепції" у середовищі еміграційних громадських організацій і політичних партій, вступає до членства в Організації українських письменників "Слово"...

     Він знаходить, зрештою, теми для своєї творчості, але це були переважно вже нові теми і нові форми. Продовження пошуків у жанрі політичної романістики - закінчення трилогії "Ост", роман "Чого не гоїть огонь" - не принесли Самчукові лаврів серед літературної критики, як також не набули особливої популярності у читачів.

     Переписка, яку вів Самчук. несподівано відкриває нам зовсім інші обставини його канадського побуту: так, багато мандрував, але найчастіше - на запрошення (тобто не своїм коштом), мав численні виступи з рефератами, але, передовсім, вони були не чим іншим як відчайдушною спробою заробити на прожиття, бо "у нас тут живуть гарно, але не ті що пишуть книги українською мовою" (це з листа до першої дружини Марії Зоц-Рахуби).

     У цьому контексті роман "На твердій землі" (1967) (залишаючи для власне літературознавчого розгляду органічне, як знаходять досл ідники, продовження у ньому Самчукової концепції віталізму) - це новий "крик у порожнечу", спричинений "болями акліматизації" черговий раз "пересадженого у чужий грунт людського організму" (дефініція Я.Розумного), який прагне утвердитись на цьому ґрунті, врости в нього. Якщо не підприємливістю і прагматизмом, як це робив головний герой роману Павло Данилів, то бодай книгою, словом.

     Так, працю Самчука українська діаспора «шанувала декількома ім. призами з нагоди його життєвих і літературних ювілеїв. Проте факт лишається фактом - на здобуття Нобелівської премії у 1980 р. кандидатура Самчука була публічно запропонована редакцією російського журналу "Современник", і лише окремі українські діячі підтримали ці заходи. Кажуть, що був брак перекладів Самчукових творів на основні європейські мови, що вони не були ширше популяризовані, зокрема у англомовному мистецькому та науковому середовищах. Однак цим не могли похвалитися багато хто з Нобелівських лауреатів. Кажуть, що надто спрощеною була літературна програма Самчука, що він говорив мовою передовсім політики, а його літературний стиль був наскрізно політизованим. Однак це не завадило Олександрові Солженіцину отримати Нобеля за "Архіпелаг ГУЛАГ". Кажуть, не було своєї держави з її інституціональною підтримкою. Але такої підтримки не мали й Іван Бунін, Борис Пастернак, Олександр Солженіцин чи Йосип Бродський. Обмежимось тут тривіальним резюме - "хто зна".

     "Нобелівські перипетії" стали останнім життєвим рубіконом, що його перейшов Улас Самчук.

У НЕДУЗІ

     "Якось пізньої осени 1958-го, - пише Іван Кошелівсць. - зустрілися ми (з У.Самчуком) в Нью-Йорку. Розмова точилася про все. Тоді ми ще були відносно молоді: мені виповнився п'ятдесят перший, він був на два роки старший. Як зайшла мова про старість, Самчук висловив такий афоризм: "старість починається, коли перестають її боятися". Усе каже за те. що сам Самчук переступив рубіж свого страху перед старістю тоді, коли втратив фізичну можливість до писання. Зацитуємо кілька уривків з його листування.

     До Дмитра Нитченка у Австралії, 19 грудня 1979р.:

     "Ми з Танею (йдеться про дружину письменника Тетяну Прахову) цієї осени похворіли артритизмом. Паскудна справа. Інколи руки відмовляються функціонувати. Не висилаю тепер книжок, бо тяжко мені їх пакувати (...]. Роблю підсумки своєї роботи, хочеться закінчити дещо нескінчене..."'.

     До Марії Гарасевич у Детройті, 12 квітня 1982 р.:

     "Сталося так, що я майже стратив зір, мене затакував злобний катаракт і на приказ лікаря я мусів припинити усю мою творчу діяльність. 2-го квітня мені зроблено операцію правого ока, і є надія, що за чотири тижні я знову зможу бачити "Світ Божий".

     До Марії Гарасевич, 17 жовтня 1983 р.:

     "Книгу мою "Втеча від себе" Ви дістали. Отаке. Більшого з мене вже не вичавити".

     До Анни Власенко-Бойцун Нью-Йорку, 22 жовтня 1984 р.:

     "Хворий. Не діють ноги. Не ходжу, а дибаю".

     Нарешті, до Дмитра Нитченка, 6 грудня 1985 р.:

     "Я тепер визрів до стану повного дідуганства зо всіма його регаліями й виконую режим шпиталю, дарма що сиджу дома і навіть рухаюсь при допомозі крісла на колесах. Головне моє заняття - боротьба з болями і, розуміється, на щось інше не буває часу... Ось воно як!".

     Прощальне слово Юрія Шерехи:

     "Самчук кінчав свої дні занедбаний, упосліджений, забутий. Він сподівався малого - вижити на заробіток пером. Якщо судити людей за їхнім заробітком, письменником він в останні роки життя не був. І навіть пенсіонером - ні, було це на межі жебрацтва. Чи зберігається його могила, не знаю. Зрештою...".

     Його могила зберігається і доглянута. Проте "парадокс, який являє собою життєва і творча доля Уласа Самчука: він завжди був у центрі подій літературного, громадського, політичного життя, завжди був "при ділі", проте рівно завжди почувався, а то й був пойменований, іншим, чужим де б то чи з ким то не було. У сім'ї - "босяком - ледащо", у Польщі - "діччю гайдамацькою", у Львові - волиняком, серед католиків - православним, взагалі серед віруючих - "пантеїстом", з мельниківцями - не членом організації, з бандерівцями - мельниківцем, в цілому політичному середовищі - "міновіховцем", у МУРі - "генералом", у Канаді - "жебраком", з вихідцями із підрадянської України - націоналістом-емігрантом, з колегами по літературному цехові - тим, хто визначає вартість письменника обсягом і кількістю написаних ним книжок. Не кажучи вже про органічну Самчукову ненависть до радянської влади, яка платила йому тією ж монетою. Навіть даровані долею жінки не отримали під нього того, що чекали - світової слави і банківського конта. Не мав він і дітей.

     Нинішні "пристрасті" навколо Самчука мало чим різняться від прижиттєвих. Його твори стали шкільною, лектурою і скоро сягнуть мільйонових тиражів та пієтету, і з іншого боку - упередження, ігнорування, негація. Скінчив свій життєвий шлях Улас Самчук 9 липня 1987 року.

     Насамкінець годиться сказати про Волинь у житті і творчості Уласа Самчука. Він надзвичайно високо цінував свій край, гордився з нього. Недаремно ж перший роман-епопея письменника носить назву його краю, недаремно цю назву він дав і газеті воєнної пори. «Це слово глибоко увійшло в мою плоть і мою кров. Воно було і є для мене певним символом, бо тут найглибше усвідомив я гіркий сенс життя.., Праця, творчий чин, доцільна і свідома боротьба за ліпше, за краще, за правдивіше були написані його заповідями», — писав наш земляк в одній зі своїх статей. Краще й не скажеш про любов і моральний обов'язок щодо рідного краю! У Німеччині й Чехословаччині У. Самчук тужив за рідною землею. А в 1941—43 роках любив сюди приїздити, гостювати у друзів і знайомих. По війні Улас Олексійович зорганізував волинське земляцтво в Канаді, і з нього постали дні поважні, відомі в українській діаспорі інституції — Інститут дослідів Волині та Товариство «Волинь» у Вінніпезі, відомі у світі своїми унікальними художніми та науково- історичними виданнями.

     Лише тепер творча спадщина видатного письменника повертається в Україну. Тривалий час він був ошельмований радянською пропагандою як «фашистський посібник», і лише тепер знімаємо гіркі, несправедливі звинувачення. І відкриваємо великого письменника, ім'я якого давно відоме у всьому світі, кандидатура якого свого часу висувалася на Нобелівську премію. Улас Самчук не завинив перед власним народом, як «завинив» перед комуністичним режимом своєю різкою опозицією до нього. Навпаки, своєю величною творчістю він уславив цей народ, створив художній літопис його боротьби, його перемог і поразок у складному і тривожному XX віці. За величчю таланту письменника Самчука можна порівнювати хіба що з найбільшими авторитетами української прози — Володимиром Винниченком та Іваном Багряним.