При першому погляді на дійсність це пи­тання не дає нам спокою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї... На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому написане: «Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?.. Організована, свідома, вигранена збірна одиниця, чи юрба без'язиких і безликих постатей?» І дати на це одразу, без вагань виразну відповідь ми тоді намагаємось.

     Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки й вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людино­подібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке - національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується у голові.

     При певних обставинах нам було це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі, ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинити­ся у стані виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша європейська психологічна конституція заборонила нам почувати себе вдоволеними при всіх обставинах. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти й розвиватися наша людська гідність.

     Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях - ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь - значить заламати самих себе, це зна­чить втратити основний стрижень буття, зна­чить перекреслити своє моральне обличчя.

     Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилася не до людської свідомості, а. як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна твор­ча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів, чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський, чи буржуазний - він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині, і тільки в людині.

     Подібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торка­ти національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою - ось ідеал національно несвідомого осібняка.

     Поганий, шкідливий, фальшивий, розрахо­ваний на самознищення, ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість - це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація - це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути силь­ною, не може мати міцного морального хреб­та, не може бути повним характером.

     І найбільшим нещастям українського наро­ду було те, що ціла його історія - перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми - не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, ни­щення нас. І тоді ніде інде, лише в наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах нам залазили в саму душу, плювали нам на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як кажуть вони. Диктували нам наше відношення до чу­жого, до того, що нам вороже.

     Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це - чернь, це - безлика, без'язика юрба. Особли­во це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду - саме велике порожнє місце. Соромно, боляче й огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на бере­гах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!

     Це боляче ранить наше людське самолюб­ство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище - пер­ше й основне зло, яке треба вирвати. І вир­вати з коренем. Тому - не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи доміну­ючим є для нас Шевченко чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли - все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а не­виразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.

ДОВІДКА . Передовиця «Нарід чи чернь» була написана для газети «Волинь» , але в силу різних обставин , та враховуючи її загальноукраїнське значення , 9 листопа­да 1941 року була надрукована в газеті «Українське слово» ч .53