"Дермань! Знаєте Ви. що таке Дермань? "Ні, - сказав би Гоголь, - Ви не знаєте, що таке Дермань". Це дуже простора ї дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями ' вправо і вліво. Вже здалека виринають у зелені, то знову десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами пруться зі всіх сторін краєвиди...

     Дермань - це "село, неначе писанка , з його і древнім Троїцьким монастирем, Свято-Федорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказа­ми та легендами.

     ... Все те кидається на всіх, ніби зграя звіріє. І хоч-не-хоч ви здаєтесь. Зупиняєтесь, знімаєте капелюх І старанно вітаєте цю царицю волинських сіл..." - сидячи під старою яблунею в саду, я чи­таю спогади Уласа Самчука про Дермань. Наш Дермань і його. Наш, тобто такий, яким він є зараз, і Уласів, яким письменник оспівав його тоді, давно.

     Крізь прикрашене рожево-білими квітами яб­луневе гілля пробивається ласкаве проміння ранкового сонечка І відбивається у крапельках роси на траві. Я захоплено читаю про наше село. Так, це справді, наче казка. Наш сивочолий Дермань, заквітчаний цвітом яблунь, вишень...

     Дивлячись на цю радість, якою окутані сади, мимоволі усміхаєшся кожному деревцю, кожній гілочці, облитій запашним цвітом. Доповнюють цю гармонію дикі зарослі терну, глоду, черемхи, світло-зелені чагарники різних грав та запашний цвіт смерек і сосон...

     Раптом хтось лагідно поклав мені на плече свою ніжну руку. Я піднімаю очі вгору і бачу поруч зі мною... Самчука. Так, так, того самого Уласа Самчука. Нашого, дерманського, і всесвітньо відомого письменника.

     Я закриваю на якусь мить очі, щоб пе­ресвідчитись, чи не сплю, але розплющивши їх, я знову бачу його перед собою.
     - Не лякайся дівчинко, - звертається він до мене. - Знаєш мене? - і усміхається. Я заціпеніло не можу вимовити жодного сло­ва, і тому лише киваю головою.
     - Що ти робиш? - знову звучить питання В ме­не падає на траву книжка.
     Він піднімає її і здивовано говорить:
     - Читаєш Самчука? - і, не дочекавшись моєї відповіді, знову запитує: - Навіщо? Справді, навіщо я читаю Самчука? Я не знаю.
    - Ходімо зі мною, я тобі хочу щось показати. Він бере мене за руку І ми рушаємо з місця. Я не знаю, куди він мене веде. Але не сперечаюсь І нічого не запитую. Ми ідемо в середину чарівної казки, що зветься "Райгородком", "дріманем". Дерманем, Устенськом... Ні, таки Дерманем. З давніх-давен і навіки...
     ... Запоріжжя. Хати Самчука. де він народив­ся, вже немає. На тому місці давно живуть інші люди - якісь далекі родичі.
     - Але виріс я не тут, - говорить Самчук.
     За якусь мить ми з ним опиняємося в Лебедщині. Саме тут пройшло дитинство майбутнього письменника. Велика сім'я, одна-однісінька на цілий хутір хата, батьки, які зранку до ночі труди­лися в полі, - це картина Самчукового дитинства. Босі ноги, замурзане обличчя і навдивовижу до­питливі волошкові очі - це малий Улас. "Малий ло­ботряс", як любляче називав його батько. Шибе­ник з розумними очима, що впивалися в красу на­вколо, в людей, що були такі різні. Щоб потім, ко­лись, у майбутньому, всьому світові відкрити їх.

     Теплими літніми ранками виходив малий Улас на подвір'я, сідав на призьбу і перед ним відкри­вався чудовий захоплюючий краєвид на Застав'я, на Лебеді, на Монастир, на село, де бігла мале­сенька річка Устя і там далі, за Верховом, впада­ла в море, в існування якого Улас щиро вірив.

     Потім була школа, Дерманська церковно-приходська учительська семінарія. Саме там здібний до навчання хлопець почав писати якісь записки-описи... Тепер і я вчуся в цій школі, ходжу коридо­рами, де колись ходив він, може, навіть, сиджу за його партою.

     Монастир, церква, "Батиївка", стежки і сте­жечки, стоптані його босими хлопчачими ногами.

     - Ти любиш Дермань? - запитує Самчук мене.
     - Люблю, - нарешті можу вимовити слово.
     - Чому?- '
     - Бо це моє село.
     - А ще чому? - знову звучить питання І зависає в повітрі. Я не знаю, чому ще я люблю це село.

     Улас Самчук усміхається до мене і зникає так, як І з'явився. Я ж прокидаюся у своєму садку під яблунею з розгорнутою "Волинню" Самчука.

     ... Вже ось півроку минуло з того часу, але я ще й досі згадую подорож з Уласом Самчуком по тому Дерманю, який назавжди залишився в його дитячій пам'яті і любов до якою письменник проніс крізь усе життя.

     Самчукові запитання залишилися зі мною. Я шукаю на них відповіді. І мені здається, що я ча­стково їх знаю. Я знаю, я люблю свій рідний Дер­мань тому, що його не можна не любити. Я здога­дуюсь, чому читаю Самчука. Не тому, що так тре­ба, а тому, що це мені необхідно. Щоб дати відповідь. Собі.

     "Село моє - краплиночка на карті,
     У світі невідоме, та дарма.
     Ну, а чого б без нього були варті
     Ми з вами, кожен зокрема?"

Ольга Августюк, учениця 6 класу Дерманської гімназії.

Залишивши у серці слід…

  Не так вже їх багато на Землі –
Тих іскор Божих творчого горіння.
Сяйне одна чи дві на покоління
Метеоритним спалахом в імлі...
Яке блаженство і який то біль
Людської пристрасті терпке причастя...
Але чи є, скажіть, великим щастям
Творить шедеври у краю рабів?
Віншують нобелістів королі,
У тронній залі - урочисті речі.
Та не тобі. У тебе - хрест предтечі
Лауреатів вільної, землі.

Лідія Рибенко