Досі, читаючи критичні статті, есєїта рецензії Юрія Шевельова - байдуже, чи він виступає як Грицько Шевчук, а чи як Юрій Шерех, - я незмінне повторював адресовані йому слова Михайла Ореста:

     Нічого спільного не любим ми з тобою...

     І ось, натрапивши на "Спроби дружніх портретів" у травневому числі "Сучасности", на превелике моє диво переконався, що Шерехові характеристики двох чільних представників нашого еміграційного письменства, Самчука та Маланюка, у багатьох пунктах математично-точно відповідають моїм власним. Пригадалося, як Борис Олександрів, ще в Австрії, казав про Уласа Самчука:

     - Він думає, що він - батько, а він - дядько...

     Також не раз зверталися до мене читачі Самчукових творів:

     - Як же це так: такий великий письменник, а так погано пише.

     Певен, що моя оцінка Самчукової творчости, дана у відповідь на запит, чи вартий він премії Нобеля, не надто відбігає від Шерехової.

     Єдине, на що хотілося б тепер звернути увагу, це феноменальне Самчукове незнання села та сільського побуту. Тут я дозволю собі навести дві епіграми Хведося Чички (не пригадую, були вони десь друковані, чи ні). Перша постала, коли Чичка читав неосяжний роман "Ост":

     Раз до Вольтера, радника і друга, В листі писала Катерина Друга, Що Ро'сія не бідна і не дика, Бо має на обід мужик індика. А в "Ості" Самчуковому селяни, Бач, не обідають без порцеляни.

     Друга епіграма з'явилася пізніше, коли Чичка, перечитавши першу частину "Волині", намагався долати другу; десь там Настя варить борщ "зі щавлю"... в косовицю:

     Зі щавлю в косовицю - самі патики, Що брунатне то там піднесуться, то тут. Хоч які на Волині дебелі дядьки, Од такого "борщу" всім їм буде капут.

     А сам процес читання "Волині" нагадує одну з поезій Рільке:

     Сторінка перша. Щасна тиша Встає в сердечній глибині; Читаю другу я тихіше, А третю сню в прозорім сні.

     Лише "сторінку" треба замінити на "частину"... Там -тільки спати.

     У спогадах Юрія Шереха поряд із Уласом Самчуком стоїть Євген Маланюк. Так саме стояли вони поряд і в опінії еміграційного нашого читацтва: один - "найбільший український прозаїк", другий - "найбільший сучасний поет".

     Щодо автора "Дружніх портретів", то він, як легко переконатися, не ставить надто високо ні одного, ні другого.

     Припущення, яке стосується причини Маланюкового небажання розкрити патронім, виникало також і в мене, тим більше, якщо до цього долучити соціяльну приналежність, а вона так і лишилася нез'ясованою: на запити про походження поет відповідав лише, що прадід - чумакував. Лис запитує мула:

•  А хто твої батьки?
•  Брат моєї мами - шляхетний кінь...

     Особисто із Маланюком ми не зустрічалися ніколи, а наше листування довго не протривало: між нами стала постать Володимира Винниченка. Тому говорити про Маланюка я можу лише на підставі його творчости. І тут приходить єдиний пункт зі спогадів Юрія Шереха, де мій погляд не збігається з.тим, що сказано на сторінці 1-33-й. Мені здається, що Маланюк хотів бути "людиною високої культури", але болюче відчував брак гімназичної освіти, яка, зокрема, давала знання історії в обсязі тритомника М. Грушевського "Всесвітня історія", а також і трьох мов: грецької, латини, французької. Звідси його намагання (до речі, таке саме, як у Мосендза та Юрія Липи) попишатися- похизуватися ерудицією, якої нема... Бо ж коли натрапляєш, наприклад, на такі пасуси:

     В яких готичних кантіленах Навіки виспівати гимн! - то мимоволі напрошується продовження:

     І через це перед поетом Проблема виникла така: Яким варязьким менуетом Затанцювати гопака?

     Те, що в "Спробах дружніх портретів" Самчук і Маланюк поставлені поряд, можна виправдати не лише громадською опінією, а ще й римою, яка в'яже обидва прізвища. Проте в царині мистецької вартости вони надто вже різні, і в моїй уявній гієрархічній шаховці, що має десять поличок, Самчука я тримаю на другій поличці знизу, а Маланюка ставлю також на другу, але - згори. Зрештою - це справа смаку...

Ігор Качуровський.