«Дорога Марусинко! Дякую, дякую і ще раз дякую за привітання. І взагалі за пам'ять. Розуміється, як тільки я зможу щось вислати Твоїм прекрасним доням І синові — вишлю. Тепер саме не можу, бо мої прибутки — Ти знаєш... Часом щось є, а більше нема. У нас тут живуть гарно, але не ті, що пишуть українською мовою. Я ж їх писав, пишу і буду до смерті писати, а це значить, що багачем не стану ніколи.

     Я видав книгу споминів, де і Тобі присвятив сторінку, також присвятив Тобі друге видання «Волинь». Тепер тут виходить третє видання цієї книги. Поза тим я видав ряд нових романів і маю рукопис роману з нашого пражського життя. Не знаю, коли ще видам.

     Тут це не легко робиться...

     Отже бачиш де мої капітали... Але не самим хлібом живе людина. Тішуся, що Твоя мрія здійснилась мати дітей. Це багато також значить. А все інше (матеріальне) додасться само від себе. Діти ростуть, вони дома, будуть працювати І все буде. Ми. пригадуєш, також не розкошували, але якось воно вийшло.

     Як це все давно було... І далеко... За цей час так сильно змінився час, простір і наставлених. Я тепер інколи міняюсь, листами з Прагою, але з домою ні. Від них ще не мав листа і нічого їм не пишу. Так воно є і нічого не подієш. А хотілося б бодай довідатись, чи всі живі...

     Ще раз дякую Тобі за пам'ять. Пиши більше. Напиши про своїх дівчат І сина. Вони, напевно, дуже цікаві, І напевно, добре вчились І вчаться... А знаючи їх господарну, запопадливу маму - вони чуються гаразд.. Повний до Тебе правдивої І щирої пошани.

Улас Самчук.