99 років тому, 20 лютого 1905 року, на кутку Запоріжжя в Дермані в селянській родині Олексія та Анастасії Самчуків на­родився хлопчик, якому дали ім'я Улас. Йому судилося прожити 82 роки, які вмістили в собі світові війни, революції, 58 років еміграції, важкий шлях до здобуття освіти, ув'язнення в тюрмах Польщі, Німеччини, Угорщини, України і працю, і вперту, наполегливу, творчу, що привела до заслуженого визнання його як видатного українського письменника.

     В 1930-40-х роках він був широко відомий в Західній Україні та українській діаспорі. В радянській Україні його твори не І видавалися, були заборонені майже 60 років, бо вони говорили правду про нелюдську комуністичну систему, що гнобила і знищувала Україну. І лише після проголошення незалежності правда про Уласа Самчука, його книги почали повертатися до нас, на його батьківщину. В рідному селі Уласа 9 років тому було відкрито музей, де зібрано багато цікавих матеріалів про знаменитого дерманця. Особливий інтерес у численних відвідувачів викликають спогади тих людей, хто особисто знав письменника.

     Антоніна Андрущук, уродженка Запоріжжя, дочка двоюрідної сестри Самчука Палажки, залишила спогади про зустрічі з письменником в 1941-43 роках. Особливо їй запам'яталася перша зустріч в середині серпня 1941 року, коли Улас Самчук приїхав у Дермань після вимушеної 14-річної еміграції. Ось фрагменти її спогадів:

     "... Часи були воєнні, тож зодягнений був по тодішній моді: сіро-стальний піджак, світло-сіра сорочка, чорний метелик, сірий капелюх з темною строчкою, галіфе темно-коричневого кольору і чоботи військового зразка. Через плече фотоапарат "Цейсс".

     Поводив себе просто, але впевнено, сердечно вітався з рідними та знайомими, жартував, розпитував про село, школу, знайомих, дітей. Потиск руки був міцний, але делікатний. Говорив чітко, гарною мовою, вживав прислів'я, іноді іноземні слова. Жартуючи, пробував підлаштуватися під дерманську говірку, а коли це не вихо­дило, підсміювався сам із себе.

     Про свої мандрівки по світу, про свої книги розповідав докладно, не вихвалявся, але відчувалося, що він оцінював себе гідно. На питання про особисте життя відбувався жартами, переводив дуже тонко розмову на інші речі. Коли згадували його батьків, в очах з'являвся смуток, якась втома. Коли відповідав на запитання чоловіків про війну, політику, Європу говорив дохідливо, просто про дуже складні речі.

     Коли ввечері сіли за стіл, сказав кілька тостів: за господарів, за Дермань, за жінок, які приготували знамениті дерманські страви та напої. Пив мало, але від компанії не відставав, тактовно відмовлявся, коли хтось із захмелілих чоловіків пробував налити йому чарку "повінця".

          За столом іноді перемовлявся з лікарем Федором Мартинюком (своїм давнім другом) на іноземних мовах - німецькій та французькій, особливо коли згадували молоді роки та навчання в Бреслау, Празі, Женеві.