Улас Самчук

     Відомий літературознавець із діаспори Юрій Шерех у 1946 році в статті про творчість Івана Багряного, даючи характеристику творів, що створюють ілюзію вселюдського мистецтва в сучасній українській літературі, зазначає, що "до цього ідеалу поки що наближалися хіба твори Уласа Самчука". (Дмитро Чуб. Літературна спадщина Івана Багряного. Збірник "Слово". Ч. 8).

     Улас Олексійович - так ми з моїм чоловіком Борисом Олександровим до нього зверталися, як і багато інших, кого ми знали, був дуже енергійною і товариською людиною. З ним завжди було цікаво порозмовляти, цікаво послухати, бо, крім того, що він був прекрасним оповідачем, у нього було багато прецікавих спогадів, і на все - власна думка, умотивована його переконаннями, які виробилися під впливом його спостережень різних подій з нашої і не нашої історії, політики й роздумів над життям, яке він бачив у різних країнах, у яких він жив або тільки бував.

     Як відомо, Улас Самчук - автор 22-х книг. Деякі з них вийшли кількома виданнями, деякі були перекладені іншими мовами, а деякі навіть мають свою історію. Як-от його роман "Марія" у французькому перекладі, перше видання якого було надруковане невдовзі після другої світової війни в Парижі, хоч у світ і не вийшло. Бо весь наклад тієї книжки, з політичних причин, було знищено, за винятком дуже малої кількості примірників, які випадково пощастило дістати в друкарні деяким українцям, які жили на той час у Парижі. Улас Самчук до самої смерти не зміг дістати для себе примірника цього видання "Марії", хоч і дуже хотів його мати. Бо, виявилося, люди, які мали ті книжки, вважали їх для себе за особливу цінність і тому ніяк не хотіли з ними розлучитися - ані подарувати, ані продати, ані навіть позичити авторові, боячися, що він може книжки не повернути. У цьому, здавалося, крився парадокс: твір для тих людей виявився важливішим чи ціннішим за його автора. Мені пощастило позичити примірник цього видання "Марії", зробити з нього фотокопію й подарувати Уласові Олексійовичу. Пізніше він її помножив стопримірниковим тиражем у вигляді книжки.

     Улас Самчук вірив у важливість матеріальної культури та її росту для справжнього поступу кожного суспільства, отож - і українського, в кожній сфері його життя, включно з духовою, та кращого й щасливішого - для його окремих, членів. Його вабила творчість у кожній галузі життя, в яку розумно втілено працю. Його захоплювала велика творчість і її творці. Про це він дуже часто говорив і про це писав у своїх літературних творах і статтях.

     У товаристві Улас Олексійович умів бути веселим, дотепно пожартувати, поспівати (в нього був гарний голос), особливо йому вдавалася пісня "Ой, п'є вдова, гуляє...", і його часто в товаристві просили її заспівати. Улас Олексійович радо виконував прохання і майже неодмінно до цього додавав, що цю пісню краще за нього співає Докія Гуменна.

     Улас Самчук дуже любив ловити рибу, а потім свій улов не тільки почистити, але й посмажити й почастувати ним приятелів.

     Значну частину свого життя в Торонто Улас Самчук із дружиною, пані Танею, прожили в зручному іїіестикімнатному власному будиночку, який посприяли йому придбати прихильники творчості письменника. У помешканні Самчуків, звичайно, було багато книг, на стінах - картини відомих художників.

     Коли Улас Олексійович серйозно захворів, Самчуки продали свій будиночок, а купили собі гарну квартиру в одному з кращих апартаментних будинків, із гарним далеким краєвидом із вікна. Там його відвідували члени "Слова", іноді, на запрошення Уласа Олексійовича, в нього управа "Слова" відбувала свої наради й збори. Справами "Слова" Улас Олексійович цікавився до самої смерти, а зі свого матеріального спадку заповів для "Слова" 10 000 дол., на Комітет Українців Канади - також 10 000 дол., не забув він і про інші українські установи. Волю покійного виконувала його дружина пані Таня. Вона подарувала 50 000 дол. на Музей Уласа Самчука, який був улаштований при Домі для старших людей ім. Івана Франка в Торонто. 1995 року Музей був перевезений в Україну. Пані Таня також склала свій дар на Дім для старших людей ім. Івана Франка, в якому доживала свої останні роки. Там коротко перед своєю смертю жив і Улас Самчук.

     Остання моя зустріч з уже тяжко хворим Уласом Самчуком відбулася в кінці травня 1987 року в лікарні Вестерн Госпітал. Я зайшла його провідати на кілька хвилин, але моя візита затягнулася майже на дві години. У той день Улас Олексійович почувався краще й хотів поговорити. Говорив він. Він нічого не згадував про те, що йому болить, а спокійно сказав: "Пані Світлано, я знаю, що наближається моя смерть", - і тихенько жартівливо почав співати свою пісню про вдову - аж до того місця, де вдову зустрічає смерть і вони починають сперечатися. А потім сказав, що він смерті не боїться і приймає її як неминучий факт у нашому житті; що він прожив довгий вік і вважає, що свого життя не змарнував; що йому в житті щастило, бо він завжди якось та мав змогу робити те, в що вірив, і думає, що не помилився. Потім говорив, що йому судилася доля зустріти багато цікавих людей - він назвав їх яскравими постатями, - зокрема, під час його перебування в Чехії. Згадував Олену Телігу, Олега Ольжича, Євгена Маланюка, Оксану Лятуринську, Олеся... Згадував він їх і перед тим багато разів, та те; що їх усіх, а його з ними, крім літературної праці, культурних зацікавлень й ідеології, єднала велика одержима любов до України. І з розчаруванням у голосі додав, що таких людей уже немає.

     Повертаючись додому, я думала: яку велику силу духу має ця людина і яку віру в себе... Як добре, що живуть на світі й такі люди.

     9-го липня 1987 року, на 82-му році життя Улас Самчук відійшов у вічність. Поховали його на українському цвинтарі при українській оселі "Київ" біля Торонто, де міститься Український Культурний Осередок, там часто, а особливо - влітку, відбуваються різні українські громадські імпрези й інші заходи. Там же, поряд Уласа Олексійовича, похована й пані Таня - Тетяна Федорівна, яка померла кілька років пізніше. На їхній могилі стоїть імпозантний пам'ятник, в якому домінує велика розгорнута книга зі словами "Куди тече річка" - заголовок першої частини роману "Волинь".

     Над могилою Уласа Самчука було багато прощальних промов від багатьох українських організацій, та найзворушливішим для всіх, мабуть, було слово похресника Уласа Олексійовича д-ра астрофізики, науковця, дослідника небесних просторів, співробітника NА80 Теодора Костюка (сина Раїси й Григорія Костюків). Звернувшися до Покійного: "Дядьо Уласе!", похресник пригадував, як вони разом будували зі стільців потяги, як ловили рибу, як розмовляли про різні речі... "Все це назавжди залишиться в моїй пам'яті", - закінчив своє слово д-р Теодор Костюк, а колись - Тодьо. При цьому хочу додати, що, хоч Улас Самчук і не мав власних дітей, він любив дітей, а діти - його. Любив з ними пожартувати, порозмовляти, побавитися і навіть, як кажуть, - подуріти. Це він не раз робив з нашими синами й іншими дітьми.

     Вічна йому пам'ять!

Сучасність, 11 листопад, 2000 р.